Небесний покровитель

Небагато імен на скрижалях історії можуть зрівнятися за значенням з ім’ям святого рівноапостольного князя Володимира, хрестителя Русі, який на століття наперед визначив духовні долі Церкви і православного народу на наших землях. Володимир був онуком святої рівноапостольної Ольги, сином Святослава († 972). Мати його Малуша († 1001) була дочкою Мала, князя Древлянського. Приводячи до покори повсталих древлян і заволодівши їхніми містами, княгиня Ольга звеліла стратити князя Мала, за якого намагалися її сватати після вбивства Ігоря, а його дітей Добриню та Малушу взяла із собою. Добриня виріс хоробрим умілим воїном, володів державницьким розумом, був потім добрим помічником своєму племінникові Володимиру в справах військового і державного управління.

«Віща діва» Малуша стала християнкою (разом з великою княгинею Ольгою в Константинополі), але лишила в собі таємничий сутінок язичницьких древлянських лісів. Тим і полюбилася вона суворому воїну Святославу, який, проти волі матері, зробив її своєю дружиною. Розгнівана Ольга, вважаючи неможливим шлюб своєї «ключниці», полонянки, рабині з сином Святославом, спадкоємцем великого Київського князювання, відправила Малушу на свою батьківщину (поселення Вибут). Там і народився, близько 960 року, хлопчик, названий давньоруським язичницьким ім’ям Володимир — той, хто володіє світом, володіє особливим даром світу.

970 року Святослав, вирушаючи в похід, з якого йому не судилося вже повернутися, поділив Руську землю між трьома синами. У Києві княжив Ярополк, в Овручі (центрі Древлянської землі) — Олег, а в Новгороді — Володимир. Перші роки князювання ми бачимо Володимира лютим язичником. Він очолює похід, у якому йому співчуває вся язичницька Русь, проти Ярополка-християнина (в усякому разі, за свідченням літопису, який «дав велику волю християнам»), і 11 червня 978 року вступає у Київ, ставши «єдинодержцем» Київської держави, «підкоривши навколишні країни, одні — миром, а непокірних — мечем».

Молодий Володимир віддавався бурхливому чуттєвому життю, хоча далеко не був таким сластолюбцем, яким його іноді зображують. Він «пас свою землю правдою, мужністю і розумом» як добрий та дбайливий господар, а за необхідності розширював і обороняв її межі силою зброї. Повертаючись із походу, влаштовував для дружини та для всього Києва щедрі й веселі бенкети.

Але Господь готував йому інше поприще. Де множиться гріх, там — за словом Апостола — стає більше благодаті (див. Рим. 5:20). Володимира взяли сумніви щодо правильності язичництва. Справа прийняття Хрещення полегшувалася для нього зовнішніми обставинами. Візантійську імперію стрясали удари бунтівних полководців Варди Скліра та Варди Фоки, які прагнули стати імператорами. У скрутних умовах імператори (брати-співправителі Василь Болгаробійця і Костянтин) звернулися по допомогу до Володимира.

Події розвивалися швидко. У серпні 987 року Варда Фока проголосив себе імператором і рушив на Константинополь, восени того ж року посли імператора Василя були в Києві. «І виснажилися багатства його (Василя), і спонукала його потреба вступити в листування з царем Русів. Вони були його ворогами, але він просив у них допомоги, — пише про події 980-х років один з арабських хроністів. — І цар Русів погодився на це, і просив властивості з ним».

У нагороду за військову допомогу Володимир просив руки сестри імператорів Анни, що було для візантійців нечуваною зухвалістю. Принцеси ніколи не виходили заміж за «варварських» государів, навіть християн. Свого часу руки тієї ж Анни домагався для свого сина імператор Оттон Великий, і йому було відмовлено, але зараз Константинополь змушений був погодитися.

Було укладено договір, згідно з яким Володимир мав послати на допомогу імператорам шість тисяч варягів, прийняти святе Хрещення і за цієї умови отримати руку царівни Анни. Так у боротьбі людських устремлінь воля Божа визначила входження Русі в благодатне лоно Церкви Вселенської. Великий князь Володимир приймає Хрещення і направляє до Візантії військову підмогу. З його допомогою заколот був розгромлений, а Варда Фока вбитий. Але греки, втішені несподіваним позбавленням, не поспішають виконати свою частину угоди.

Обурений грецьким лукавством князь Володимир «вборзе собрав вся своя» і рушив «на Корсунь, град греческий» (стародавній Херсонес). Упав «неприступний» оплот візантійського панування на Чорному морі, один із життєво важливих вузлів економічних і торговельних зв’язків імперії. Удар був настільки чутливий, що відлуння його відгукнулося всіма Візантійськими межами.

Вирішальний аргумент знову був за Володимиром. Його посли (воєвода Олег і Ждьберн) невдовзі прибули до Царгорода за царівною. Вісім днів пішло на збори Анни, яку брати втішали, наголошуючи на значущості майбутнього подвигу: сприяти просвітництву Руської держави і землі їхньої, зробити їх назавжди друзями Ромейської держави. У Тавриді на неї чекає святий Володимир, до титулів якого додався новий, ще більш блискучий — цесар (цар, імператор). Гордовитим владикам Константинополя довелося поступитися і в цьому — поділитися із зятем цесарськими (імператорськими) інсигніями. У деяких грецьких джерелах святий Володимир іменується відтоді «могутнім басилевсом», він карбує монети за візантійськими зразками та зображається на них зі знаками імператорської влади: у царському вбранні, на голові — імператорська корона, у правій руці — скіпетр із хрестом.

З царівною прибув посвячений святим патріархом Миколою II Хризовергом на Київську кафедру митрополит Михаїл зі свитою, кліром, багатьма мощами та іншими святинями. У стародавньому Херсонесі, де кожен камінь пам’ятав апостола Андрія Первозванного, було звершено вінчання святого рівноапостольного Володимира та Анни. Корсунь, «вено цариці», було повернуто Візантії. Великий князь навесні 988 року вирушає з дружиною через Крим, Тамань, Азовські землі, що входили до складу його великих володінь, у зворотній шлях до Києва. Попереду нього з частими молебнями і священними піснеспівами несли хрести, ікони, святі мощі. Здавалося, сама Свята Церква рушила в простори Русі, і оновлена в купелі Хрещення Русь відкривалася назустріч Христу та Його Церкві.

Настав незабутній ранок хрещення киян у водах Дніпра. Напередодні святий Володимир оголосив по місту: «Якщо хто не прийде завтра на річку — багатий чи бідний, жебрак чи раб — буде мені ворог».

Важко переоцінити глибину духовного перевороту, що здійснився молитвами святого рівноапостольного Володимира в нашому народі, у всьому його житті, у всьому світогляді. У чистих київських водах, як у «лазні пакибитія», звершилося духовне народження народу, покликаного Богом до небачених ще в історії подвигів християнського служіння людству. На згадку священної події, оновлення Русі водою і Духом, встановився у Церкві звичай щорічного хресного ходу «на воду» 1 серпня, що з’єднався згодом зі святом Винесення Чесних Древ Животворящого Хреста Господнього, спільним з Грецькою Церквою.

Всюди по Русі, від стародавніх міст до далеких цвинтарів, повелів святий Володимир повалити язичницькі требища, посікти бовдурів, а на місці їх рубати по пагорбах церкви, освячувати престоли для Безкровної Жертви. Храми Божі виростали по обличчю землі, на піднесених місцях, біля закрутів річок, на старовинному шляху «з варяг у греки» — немов дороговказні знаки, світочі народної святості. Прославляючи храмотворчі труди рівноапостольного Володимира, автор «Слова про закон і благодать», святитель Іларіон, митрополит Київський, вигукував: «Капища руйнуються, і церкви ставляться, ідоли руйнуються і ікони святих з’являються, біси тікають, Хрест гради освячує». З перших століть християнства бере початок звичай споруджувати храми на руїнах язичницьких капищ або на крові святих мучеників. Дотримуючись цього правила, святий Володимир побудував храм святого Василія Великого на пагорбі, де знаходився жертовник Перуна, і заклав кам’яний храм Пресвятої Богородиці (Десятинний) на місці мученицької кончини святих варягів-мучеників Феодора та Іоанна (пам’ять 12 липня).

Чудовий храм, покликаний стати місцем служіння митрополита Київського і всієї Русі, першопрестольним храмом Церкви, будували п’ять років, його щедро прикрасили настінним фресковим живописом, хрестами, іконами та священним посудом, привезеними з Корсуня. День освячення храму Пресвятої Богородиці, 12 травня (у деяких рукописах — 11 травня), святий Володимир повелів внести в місяцеслови для щорічного святкування. Подія була співвіднесена з існуючим уже святом 11 травня, що пов’язувало новий храм подвійною спадкоємністю. Під цим числом відзначається у святцях церковне «оновлення Царгорода» — посвята святим імператором Константином нової столиці Римської імперії, Константинополя, Пресвятій Богородиці (330 року). Того ж дня за святої рівноапостольної Ольги освячено в Києві храм Софії – Премудрості Божої (960 року). Святий рівноапостольний Володимир, освятивши кафедральний собор Пресвятої Богородиці, присвячував тим самим, слідом за рівноапостольним Константином, Київ.

Тоді ж святим Володимиром було подаровано Церкві десятину, чому і храм, що став центром загальноруського збору церковної десятини, нарекли Десятинним. Найдавніший текст статутної грамоти, або церковного Уставу, святого князя Володимира свідчив: «Се даю́ це́ркви сей Святы́я Богоро́дицы десяти́ну из всего́ своего́ княже́ния, и та́ко же и по всей земле́ Ру́сской от всего́ кня́жья суда́ деся́тую ве́кшу, из то́ргу — деся́тую неде́лю, а из домо́в на вся́ко ле́то — деся́тое вся́каго ста́да и вся́каго жи́та, чу́дной Ма́тери Бо́жией и чу́дному Спа́су». Устав перераховував також «церковних людей», які звільнялися від судової влади князя і його тіунів, підлягали суду митрополита.

Літопис зберіг молитву святого Володимира, з якою він звернувся до Вседержителя під час освячення Десятинного храму: «Го́споди Бо́же, при́зри с Небесе́ и виждь, и посети́ виногра́да Своего́, я́же насади́ десни́ца Твоя́. И сверши́ но́вые лю́ди сии́, и́мже обрати́л еси́ се́рдце и ра́зум — позна́ти Тя, Бо́га И́стинного. И при́зри на це́рковь Твою́ сию́, ю́же созда́л недосто́йный раб Твой во и́мя Ро́ждшей Тя Ма́тери, Присноде́вы Богоро́дицы. А́ще кто помо́лится в це́ркви сей, то услы́ши моли́тву его́, моли́тв ра́ди Пречи́стой Богоро́дицы».

З Десятинною церквою та єпископом Анастасом деякі історики пов’язували початок давньоруського літописання. При ній було складено Житіє святої Ольги і оповідь про варягів-мучеників у їхньому первісному вигляді, а також «Слово о том, како крестися Владимир возмя Корсунь». Там же виникла рання (грецька) редакція житія святих мучеників Бориса і Гліба.

Київську митрополичу кафедру за святого Володимира обіймали послідовно митрополити святий Михаїл († 15 червня 991 року), митрополит Феофілакт, переведений до Києва з кафедри Севастії Вірменської (991–997), митрополит Леонтій (997–1008), митрополит Іоанн I (1008–1037). Їхніми трудами було відкрито перші єпархії Руської Церкви: Новгородська (першим її предстоятелем був святитель Іоаким Корсунянин († 1030, упорядник Іоакимівського літопису), Володимиро-Волинська (відкрита 11 травня 992 року), Чернігівська, Переяславська, Бєлгородська, Ростовська. Як пише літописець: «Си́це же и по всем гра́ды и по се́лам воздвиза́хуся це́ркви и монастыри́, и умножа́хуся свяще́нницы, и ве́ра православная цветяше и сияше яко солнце». Для утвердження віри в новоосвіченому народі потрібні були вчені люди і школи для їхньої підготовки. Тому святий Володимир зі святим митрополитом Михаїлом «нача́ша от отцо́в и матере́й взима́ти млады́е де́ти и дава́ть в учи́лище учи́тися гра́моте». Таке ж училище влаштував святитель Іоаким Корсунянин († 1030) у Новгороді, були вони і в інших містах. «И бысть мно́жество учи́лищ кни́жных, и бысть от сих мно́жество любому́дрых фило́софев».

Святий Володимир твердою рукою стримував на рубежах ворогів, будував міста, фортеці. Ним побудована перша в історії Русі «засічна риса» — лінія оборонних пунктів проти кочівників. «Нача́ ста́вити Володи́мер гра́ды по Десне́, по Вы́стри, по Тру́бежу, по Су́ле, по Сту́гне. И насели́л их но́вгородцами, смольня́нами, чу́дью и вя́тичами. И воева́л с печене́гами и одолева́л их». Дієвою зброєю часто була мирна християнська проповідь серед степових язичників. У Никонівському літописі під 990 роком записано: «Того́ же ле́та приидо́ша из болга́р к Володи́меру в Ки́ев четы́ре кня́зя и просвети́шася Боже́ственным Креще́нием». Наступного року «прии́де печене́гский князь Кучу́г и прия́т гре́ческую ве́ру, и крести́ся во О́тца и Сы́на и Свята́го Ду́ха, и служа́ше Влади́миру чи́стым се́рдцем». Під впливом святого князя хрестилися і деякі видатні іноземці, наприклад, норвезький конунг (король) Олаф Трюггвасон, який жив кілька років у Києві († 1000), знаменитий Торвальд Мандрівник, засновник монастиря святого Іоанна Предтечі на Дніпрі під Полоцьком, та інші.

Засобом християнської проповіді були і знамениті бенкети святого Володимира: по неділях і великих церковних святах після літургії виставляли для киян рясні святкові столи, дзвонили дзвони, славословили хори, «калики перехожі» співали билини й духовні вірші. Наприклад, 12 травня 996 року з приводу освячення Десятинної церкви князь «сотвори́ пирова́ние све́тло», «раздава́я име́ния мно́го убо́гим, и ни́щим, и стра́нникам, и по церква́м и по монастыря́м. Больны́м же и ни́щим доставля́л по у́лицам вели́кие ка́ды и бо́чки ме́ду, и хлеб, и мя́со, и ры́бу, и сыр, жела́я, да́бы все приходи́ли и е́ли, сла́вя Бо́га». Бенкети влаштовувалися також на честь перемог київських богатирів, полководців Володимирових дружин — Добрині, Олександра Поповича, Рогдая Удалого.

У 1007 році святий Володимир переніс у Десятинну церкву мощі святої рівноапостольної Ольги. А чотири роки потому, 1011 року, там же була похована його дружина, сподвижниця багатьох його починань, блаженна цариця Анна. Після її смерті князь одружився з молодшою дочкою німецького графа Куно фон Еннінгена, онукою імператора Оттона Великого.

Епоха святого Володимира була ключовим періодом для державного становлення православної Русі. Об’єднання слов’янських земель та оформлення державних кордонів держави Рюриковичів відбувалися в напруженій духовній і політичній боротьбі із сусідніми племенами та державами. Хрещення Русі від православної Візантії було найважливішим кроком її державного самовизначення. Головним ворогом святого Володимира став Болеслав Хоробрий, у плани якого входило широке об’єднання західнослов’янських і східнослов’янських племен під егідою католицької Польщі. Це суперництво сягає ще часу, коли Володимир був язичником: «В ле́то 6489 (981). И́де Володи́мер на ля́хи и взя гра́ды их, Пере́мышль, Че́рвень и ины́е гра́ды, и́же есть под Ру́сью». Останні роки Х століття також сповнені війнами святого Володимира і Болеслава.

Після короткочасного затишшя (перше десятиліття ХI століття) «велике протистояння» вступає в нову фазу: в 1013 році в Києві розкрили змову проти святого Володимира: Святополк Окаянний, який одружився з дочкою Болеслава, рвався до влади. Натхненником змови був духівник Болеславни, католицький єпископ Колобжезький Рейберн.

Змова Святополка і Рейберна була прямим замахом на історичне існування Руської держави і Руської Церкви. Святий Володимир вжив рішучих заходів. Усіх трьох заарештували, і Рейберн незабаром помер в ув’язненні.

Святий Володимир не мстився тим, хто «гнав і ненавидів» його. Святополка, який приніс удаване покаяння, залишили на волі.

Нова біда назрівала на Півночі, у Новгороді. Ярослав, який 1010 року став володарем Новгородських земель, задумав відкластися від свого батька, великого князя Київського, завів окреме військо, перестав платити в Київ звичайну данину і десятину. Єдності Руської землі, за яку все життя боровся святий Володимир, загрожувала небезпека. У гніві та скорботі князь повелів «мости мостити, гати гатити», готуватися до походу на Новгород. Сили його закінчувалися. У приготуваннях до останнього свого, на щастя невдалого, походу хреститель Русі тяжко захворів і віддав дух Господу в селі Спас-на-Берестові 15 липня 1015 року. Він правив Руською державою тридцять сім років (978–1015). з них двадцять вісім років прожив у святому Хрещенні.

Готуючись до нової боротьби за владу і сподіваючись у ній на допомогу поляків, Святополк, щоб виграти час, намагався приховати смерть батька. Але патріотично налаштовані київські бояри таємно, вночі, вивезли тіло покійного государя з Берестовського палацу, де сторожили його люди Святополка, і привезли до Києва. У Десятинній церкві труну з мощами святого Володимира зустріло київське духовенство на чолі з митрополитом Іоанном. Святі мощі було покладено в мармуровій раці, поставленій у Климентівському приділі Десятинного храму поруч із такою ж мармуровою ракою цариці Анни…

Ім’я і справа святого рівноапостольного Володимира, якого народ назвав Красним Сонечком, пов’язане з усією подальшою історією нашої Церкви. «Ним ми обо́жилися й Христа, Істинне Життя, пізнали», — свідчив святитель Іларіон.

Святкування святому рівноапостольному Володимиру було встановлене рано. Митрополит Іларіон, святитель Київський († 1053), у «Слові про закон і благодать», сказаному в день пам’яті святого Володимира біля раки його в Десятинному храмі, називає його «у владиках апостолом», «подобителем» святого Константина, і порівнює його апостольське благовістя нашим землям з благовістям святих апостолів.